Що жінки кажуть про ґендерну рівність у секторі безпеки й оборони?

Коли ми говоримо про представництво жінок у процесах прийняття рішень, в першу чергу, ми маємо говорити про права людини та справедливість. Якщо до сьогодні ми не маємо паритетного представництва  жінок та чоловіків у представницьких органах (а хочу нагадати, що жінок у нас майже 54% від всього населення України), то щось точно «іде не так». На сьогоднішній день, попри те, що чинна Верховна Рада України має найбільше представництво жінок-депутаток за всю історію України, все ж маємо ситуацію, коли з 23-х діючих Комітетів Верховної Ради України лише три Комітети очолюють жінки, ще в трьох Комітетах жінки займають посади перших заступників голови та 3 посади секретарів Комітетів. Тобто рівень представництва жінок на цих посадах приблизно дорівнює 13 % від загальної кількості посад.

Для повноцінного представництва інтересів усіх груп виборців, як жінок, так і чоловіків, необхідно гарантувати повноцінну участь жінок-депутаток в роботі парламенту, в тому числі можливість брати участь та займати керівні посади в Комітетах Верховної Ради України тощо. Також важливо пам’ятати про наші міжнародні зобов’язання. Зокрема, в контексті реалізації Цілей сталого розвитку (Ціль №5. Ґендерна рівність. Завдання 5.4. Забезпечити рівні можливості представництва на вищих рівнях прийняття рішень у політичному та суспільному житті). Загалом, завжди збалансоване представництво жінок та чоловіків на рівні прийняття рішень, зокрема й у сфері безпеки та оборони, це краще врахування інтересів та потреб різних груп жінок та чоловіків. Відповідно – більш справедливі, ефективні та сталі рішення.

У моїй родині із самого початку склалися партнерські стосунки, тому я можу реалізовувати себе професійно і розвиватися. Щодо професійного життя, то бачу прогрес на прикладі місцевих виборів. Багато чоловіків мали скепсис стосовно квот і того, чи знайдеться необхідна кількість фахових жінок. Та вони не лише знайшлися, а й обійшли багатьох чоловіків. Нарешті, вони змогли реально конкурувати з чоловіками, і ми повинні й надалі забезпечувати для жінок цю можливість самореалізації та реального впливу на рішення.

Питання ґендерної рівності у секторі безпеки є комплексним, і на нього важливо дивитись саме так. Питання рівності – це не лише про цифри, статистику та представництво, це також про вміння та цінності, про механізми, інституції та звісно ж нормативно-правову роботу.

І тут надихаючим для нас є досвід виконання НАТО порядку денного «Жінки, мир, безпека». Більше ніж 90% країн НАТО відкрили всі військові спеціальності та посади для жінок. Наприклад,  Норвегія це зробила ще у 1985 р. Вголос говориться про проблеми домагань та вироблено чіткі механізми протидії ґендерно зумовленому насильству.

Серед першочергових проблем, які потребують вирішення, можна відзначити такі:

• низьке представництво жінок у процесах, спрямованих на досягнення миру;
• культурні, ціннісні, інфраструктурні та побутові бар`єри, що перешкоджають жінкам повністю реалізовували себе в секторі безпеки й оборони;
• низьке представництво жінок на керівних посадах сектору безпеки й оборони;
• відсутність ефективного системного моніторингу і контролю виконання вже ухвалених документів;
• несвоєчасність ухвалення нормативно-правових документів, спрямованих на забезпечення ґендерної рівності в секторі безпеки й оборони (приклад – Річна національна програма під егідою Комісії Україна – НАТО на 2020 рік, яка була підготовлена наприкінці 2019 року, але ухвалена аж у кінці травня 2020-го);
• сексизм і безкарність за сексуальні домагання;
• відсутність визначення сексуального насильства під час конфлікту;
• ґендерно-сліпі програми підтримки ветеранів/нок, ВПО, політв’язнів, заручників та військовополонених, які не враховують специфічних потреб та інтересів жінок та чоловіків.

Кожен рік ООН визначає тему Міжнародного жіночого дня.  У 2021 році – це «Жіноче лідерство: наближаючись до рівноправного майбутнього у світі в часи пандемії».

В Україні медсестри, лікарки, соціальні службовиці, поштарки, продавчині, фармацевтки, вчительки – сотні тисяч жінок та дівчат кожен день перемагають хворобу та обставини і вже є лідерками свого життя.

Тільки треба не зупинятися, щодня вчитися, вдосконалюватися, не розслаблятися і ставити перед собою дедалі амбітніші цілі, навіть якщо вони комусь здаються наразі недосяжними.

А ще дуже важливою є підтримка одна одної. Ми в платформі «Безпека. Жінки. Мир» розуміємо цінність такої солідарності та мережування. Така віра та підтримка надає сил та наснаги рухатись вперед.

Численні дослідження показують, що змішані колективи найбільш продуктивні і збалансовані. Відповідно, те саме стосується парламенту і нашого Комітету. Певний фокус, сприйняття, унікальність досвіду, які відрізняються у чоловіків та жінок, додають цінності.

Ми приділяємо увагу ґендерній рівності у секторі безпеки й оборони. Зокрема, нещодавно була представлена спільна ініціатива, щоб виправити певні неузгодженості у законодавстві і відкрити жінкам доступ до усіх посад і можливостей у секторі безпеки. Щоб можливості залишалися на вибір жінки.

Протягом життя я не відчувала особливо перепони для роботи. Однак додаткові виклики є. Я зустрічала несерйозне сприйняття з боку чоловіків, особливо у 2014 році, коли проходила мобілізація, потім під час роботи у Міністерстві оборони, далі у парламенті. Я опікуюся реформою розвідувальних органів Служби безпеки України, а це взагалі «негласна каста», де немає жінок на керівних ролях. Крім одного винятку – теперішньої міністерки у справах ветеранів. Тим не менш, винятки тільки підтверджують правило.

Я не вважаю, що у нашому суспільстві є критичні перепони, зокрема у секторі безпеки й оборони, які треба форсовано вирішувати. Головне – поступовий розвиток.

Ґендерний баланс потрібен скрізь. Але він має бути природнім. Хотілося б також більше відповідальності від самих жінок. На жаль, маємо часто ситуації у секторі безпеки й оборони, коли дружина, умовно, командира бригади займає зручну посаду, яка не потребує особливої активності, у фінансах, кадрах тощо. Такий різновид непотизму поширений у секторі безпеки. Це формує упередження та певний негативний образ жінки. І ті дівчата та жінки, які все життя мріяли бути на бойових посадах, мають додаткові перешкоди через той негативний образ.

У 2015 році, коли я була мобілізована, я зустрічала неприйняття своєї активної ролі саме від жінок. Відповідальність за те, щоб жінки отримували більше можливостей і прав у секторі безпеки й оборони, лежить не тільки на чоловіках чи громадських організаціях, а й на самих жінках.

Ніколи не здавайся!

Особисто я в умовах війни відчувала переважно підвищений рівень турботи та бажання захистити. Інший бік медалі – це несприйняття жінки, як особи, яка може бути обізнана у військових справах. Таке зустрічається часто, переважно в середнього та вищого складу командування. Це більше данина радянському спадку, що дівчина не може бути компетентна у військовій справі. Тут все вирішується часом та прикладами жінок, які досягли високого рівня компетентності та реальних здобутків під час бойових дій.

Маючи досвід подій, які почалися в 2014 році, бачимо, що місце в «захисті» Батьківщини знайшлося кожному. Хтось займався медициною, хтось забезпеченням, хтось психологічною підтримкою. Тому тут важлива готовність ще зі школи, щоб діти росли зі знаннями, адже це їм може стати в пригоді. Мені, наприклад, дуже допомогли навички перев’язування, які я отримала на уроках Медицини в 10-11 класі.

Я вважаю шо нав’язувати жінок в підрозділи, особливо на бойові посади чи посади з підвищеним ризиком, не варто. Номінальна присутність жінок на посаді виключно для ґендерної рівності не грає на користь обороноздатності країни. Маємо випадки, коли жінки відмоляються від частини обов’язків, передбачених Статутом, посилаючись, наприклад, на «критичні дні» щотижня абощо, тим самим користуючись необізнаністю та обережним ставленням до себе з боку чоловіків.

Маємо, наприклад, досвід у морпіхів, коли дівчата, серед яких Олександра Безсмертна, подолали разом з усіма смугу перешкод та отримали «чорний берет» морських піхотинців в рівних з чоловіками умовах.

Необхідно передбачити для жінок окремі нормальні казарми зі зручностями. Крім того, важливим є питання «декрету» військовослужбовиць, яке досі не врегульоване нормально. Якщо ми говоримо про рівність в армії, то ці проблеми потрібно вирішувати одними з найперших.

Коли тільки йшла на військову службу і проходила навчання у Старичах, з боку чоловіків чула слова: «Чого ти сюди прийшла? Твоє місце – вдома варити борщ та доглядати за чоловіком і дітьми». У більш старшого покоління військових були упередження, що до дівчат ставляться з поблажками. Але ми, дівчата, проходили підготовку на рівні з усіма, все виконували, що нам говорили. Не було ніяких плачів, як чоловіки очікували. Та це було у 2016 році. Потім ставлення змінилося.

Так. Україна – це наш дім, і ми повинні його обороняти.

Зараз до жінок в армії ставляться набагато краще. Раніше жінки мали посади тільки кухарів, медиків, зв’язкових. Зараз же дівчата можуть бути командирами взводів. У 2016 році дівчат дуже вибірково пускали на військову службу, тому що командири не хотіли брати жінок в АТО. Коли моє навчання тоді, у 2016 році, закінчилося, і мене мали переводити на постійну дислокацію для військової служби, до однієї з бригад мене не взяли, бо «командир заборонив брати дівчат».

В АТО я починала з кухаря, потім стала старшим кухарем, хотіла стати начальником відділення кухарів. Але тоді цю посаду займав хлопець, який навіть не вмів готувати. Він був водієм. Я запитувала у нашого командира Петровича, чи можу стати начальником відділення кухарів. На що отримала відповідь: «Ти хлопець? Ти вмієш водити машину? Начальником відділення має бути хлопець». Так мої амбіції одразу «обрубили».

Уже після поранення (яке Оля отримала у 2017 році, після чого їй ампутували ногу, – ред.) я продовжувала військову службу у військкоматі. Я була старшим солдатом. Тоді у мене було велике бажання навчатися, отримати звання офіцера і служити далі.

Я пришла в армію з вагою у 37 кг, але у свій бік я жодного разу не почула, що я жінка і «це не моя справа».

Безумовно. Я вважаю, таких питань взагалі не повинно виникати ніколи. Неважливо, якої людина статі, фахівцем якої справи є.

Ґендерна рівність – це не посада, не звання, не стать. Це, у першу чергу, знання та вміння.

На жаль, наразі трапляється так, що жінки, як правило (якщо ідеться про бойові частини), делегують свої обов’язки на головних сержантів взводів.

Жінки вже давно можуть займають різні посади. Просто не кожна з них до кінця розуміє, що таке ґендерна рівність в оборонному секторі.

Я б запропонувала змінити підхід. Хочеш бути навідником танка – нема питань. Проходиш 45 днів навчання, самостійно заряджаєш, обслуговуєш танк – і все, посада твоя. А чи кожна жінка сама зможе зарядити гармату, снаряд якої важить 45 кг?