Підводячи парламентські підсумки 2020 року, можна було б згадати гучні та знакові події, що сталися у Верховній Раді України: прийняття закону про ринок землі чи «банківського закону», коронавірусну епопею та перипетії, пов’язані з рішенням КСУ. Однак всі вищеперераховані події є звичайною політикою, яка мало впливає на функціонування ВРУ як інституції. У цих підсумках ми спробуємо сконцентруватися на більш фундаментальних речах, а саме трьох змінах, що стосуються правил роботи українського парламенту, його формату роботи та сфери впливу.
№1 Обмеження поправкового спаму
Перші місяці 2020 року у ВРУ пройшли в умовах поправкового протистояння. Спочатку розгорнулася битва за землю, коли до законопроекту щодо обігу земель сільськогосподарського призначення було подано 4018 поправок. Звичайна процедура розгляду цих поправок коштувала декількох пленарних тижнів. Однак вже невдовзі був поставлений абсолютний рекорд для України – понад 16 000 поправок до законопроекту 2571-д (так званий «антиколомойський закон»).
Депутати, що подавали сотні та тисячі правок, звичайно, не хотіли вносити зміни до законопроектів, вони хотіли просто заблокувати їхнє прийняття, використовуючи дозволені процедурні механізми (що зветься парламентською обструкцією). І хоча порівняно з рекордами інших країн 16 000 українських поправок не виглядають настільки приголомшливими, парламентська більшість вирішила обмежити можливості легального регламентного спротиву. Регламентний законопроект, прийнятий у першому читанні восени 2019 року відредагували та прийняли в цілому. Тож тепер законопроект, що налічує більше 500 поправок, можна розглядати за особливою процедурою, яка унеможливлює тривале блокування його прийняття. Таким чином, найефективніша зброя української парламентської обструкції була видалена з депутатського «арсеналу». Відповідно, парламентська меншість тепер має менше способів протидіяти діям більшості.
№2 Діджиталізація
Одним з гасел партії «Слуга народу» була діджиталізація. Хоча вони не були в цьому новаторами. Величезні стоси паперу, на яких надруковані тисячі правок, і загальна неефективність комунікацій уже давно викликали критику. Тому тема переходу на сучасні технології підіймалася давно. Для прикладу можна згадати рекомендації Оціночної Місії Європейського парламенту.
У 2020 році діджиталізація Верховної Ради збільшилася. На початку року були прийняті зміни до Регламенту щодо впровадження електронного документообігу. Наступний поштовх діджиталізації надав коронавірус. Політики мають більше шансів захворіти на коронавірус, тому з початком епідемії багато парламентів пішли на карантин. Однак парламент є надто важливим органом, тому українські законотворці спробували розробити правила дистанційного голосування, хоча це так і не було втілено в життя. Іншим напрямом діджиталізації, до якого підштовхнув коронавірус, був онлайн-формат проведення засідань комітетів, а інколи і погоджувальних рад. Деякі аспекти діджиталізації є спірними, як-от дистанційне голосування, проте загалом можна відзначити діджиталізаційний тренд. Правила та формати, «винайдені» під час коронавірусу в майбутньому можуть застосовуватися і у звичайній роботі ВРУ. Хоча це відкриває, з одного боку, дорогу для нових можливостей, а з іншого – для нових загроз парламентській діяльності.
№3 Парламентський контроль
Найбільш поширене наразі сприйняття Верховної Ради є сприйняття її як законотворчої інституції. Проте в розвинутих демократіях, окрім законотворчої, парламент має здійснювати також контрольну функцію. Друга половина 2020 року дає деякі підстави сподіватися на те, що ВРУ теж поступово почне збільшувати свій контрольний потенціал.
Збільшення контрольних повноважень парламенту, за умови наявності однопартійної більшості, виглядає дещо неочікуваним, адже саме парламентська більшість наділена повноваженнями призначення виконавчої влади і тому мала б здійснювати прямий позапарламентський контроль. Проте, як показала практика, українська парламентська більшість не має великого впливу на кадрові призначення, а деякі депутати навіть не до кінця розуміють процедуру призначення членів уряду. Епідемія ж коронавірусу потребує ефективної та професійної роботи Кабміну. Тому депутати, спостерігаючи урядові невдачі, активізували діяльність зі збільшення парламентського контролю.
Спочатку був законопроект про інтерпеляцію, що пропонував запровадити новий формат звітування уряду перед парламентом з можливими наслідками у вигляді звільнення міністра, якщо депутатам не сподобається його звіт. Однак цей законопроект від фракції «Голос» не був прийнятий. Інший варіант подали депутати від «Слуги народу». Цей законопроект деталізував деякі аспекти звітування, проте якихось особливо корисних нововведень він не ніс. Його врешті-решт депутати і прийняли.
Навряд можна сказати, що ВРУ суттєво збільшила парламентський контроль у 2020 році, проте можна вважати, що дискусія щодо парламентського контролю активізувалася, були напрацьовані можливі механізми його впровадження. Якщо така тенденція збережеться, то можна очікувати нових законопроектів, що, ставши законами, якісно збільшать парламентський контроль.
Підсумовуючи, 2020 рік для Верховної Ради України приніс обмеження поправкового спаму, збільшення діджиталізації та початок руху до збільшення парламентського контролю.
Сподіваємося, 2021 принесе впровадження законодавчого процесу від початку до кінця, прийняття етичного кодексу та впровадження парламентської реформи.
