У фільмі про рік свого президенства Володимир Зеленський сказав: міністрів будуть змінювати, доки не знайдуть ідеальний уряд. Його слова підтверджуються діями – менше ніж за рік нової влади склад Кабінету міністрів змінився майже повністю (за винятком, «одного з найефективніших урядовців»).
З одного боку, президент має рацію у своїх словах – навіщо в уряді погані міністри? Логічно, що таких людей потрібно замінювати. Але на кого? Чи є взагалі бачення «ідеального уряду»?
Змінність влади – один з основоположних принципів демократії. Але річ у тім, що часта і необґрунтована ротація високопосадовців межує з одноразовістю політики і, як наслідок, нестабільністю у країні. Важливо розуміти, що політика – це процес. Це – «гра в довгу». Вона вимагає стратегічного бачення того, куди іти, розуміння, як туди прийти, і власне дій. Хороший уряд не той, де працюють хороші міністри, а той де впроваджуються хороші державні політики (policy).
Коли члени коаліції європейської демократичної країни ведуть перемовини щодо складу уряду, то предметом перемовин є не розподіл «потоків» та не вигадування нових посад, щоб їх вистачило всім медійним особам. Урядові портфелі діляться партіями для того, щоб впроваджувати політику, за яку на виборах проголосували виборці. Політика у сфері охорони здоров’я, політика у сфері освіти, політика у сфері сільського господарства тощо.
У ситуації, коли уряд формується через призму державних політик (policy), а не персоналій міністрів, питання частої зміни міністрів не стоїть. Міністрами стають люди, які пройшли партійний відбір, щодо них є партійний консенсус і, відповідно, змінювати їх не потрібно.
В Україні, натомість, панує персональний принцип. Партії лідерського типу, замість програм, вибудовуються навколо «мудрого» лідера. Відповідно, уряд також формується не на основі певного набору державних політик, а з персональних міркувань. Туди входять люди, персонально лояльні до лідера (чи його оточення), «рішали» та «аксакали». Коли ж зменшується персональна лояльність, «рішала» не може щось вирішити, а популярність «аксакала» падає або загрожує рейтингу лідера, то відбувається зміна уряду.
Стабільний уряд = передбачувана політика = передумови для економічного росту. Звісно, не ідеться про те, щоб законсервувати міністрів на своїх посадах. Утім, часті оновлення уряду – поганий знак, наприклад, для інвесторів. Адже це опосередковано вказує на те, що політика в Україні непредбачувана, рішення приймаються одноразово, від випадку до випадку, вибірково. А такий підхід є несумісним з довгостроковим плануванням (а плани по будівництву нового заводу це довгостроковий план).
Постійні і не до кінця зрозумілі зміни – у тому числі кадрові – є показником того, що стратегії немає. Відбувається лише точкове «латання дірок» як реакція на те, що відбувається. Це означає, що розвитку для країни за такого алгоритму дій не буде. Будуть тимчасові «латки».
І це стосується не лише людей в уряді. Стратегії, візії немає скрізь. Тому пишатися вчинками ще зарано. Дороги, корпуси лікарень і нові дитячі садки – це перемоги не рівня відповідальності та повноважень президента.
Так само – сумнівним успіхом можна назвати позбавлення недоторканності народних депутатів. В Україні як верховенство права (72 місце з 128 країн), так і незалежність трьох гілок влади є під сумнівом. А отже є ризики використання правоохоронної та судової систем задля переслідування опозиції.
