Судова влада. Що гальмує реформу місцевих та апеляційних судів?

5 липня в Українському Домі вперше з початку великої війни 248 нових суддів склали присягу Українському народові «незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України». За день до цього президент Зеленський призначив 214 суддів до місцевих судів та одного суддю Верховного суду. Ще 114 суддів були призначені у травні та очікували присяги майже два місяці (отримуючи, при цьому суддівську винагороду).

Зеленський під час присяги побажав суддям, щоб «кожне «рішення іменем України» зміцнювало повагу до судів та України в цілому». А Руслан Сидорович, заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка і проводила конкурс до місцевих судів, зауважив, що «248 суддів — це 5% суддівського корпусу України». Він також висловив сподівання, що це «матиме відчутний позитивний вплив для громадян у доступі до правосуддя на всій території України».

Детально про конкурси ми писали в попередньому матеріалі. Нині ж розглянемо, що загалом відбувається в місцевих та апеляційних судах під час війни і як вони сприймають судову реформу, яка на цьому етапі стосується саме їх.

Спойлер — сприймають по-різному й часто їй пручаються.

 

до 14 липня	Прийом анкет на участь у програмі
до 28 липня	Оголошення остаточних результатів відбору
18-20 серпня	Семінари для учасників
вересень грудень	Екологічне менторство громад

 

Міністерства	Комітети
Розвитку інфраструктури та територій	Транспорту та інфраструктури
	Організації державної влади, мічцевого самоврядування та регіонального розвитку
Економічного розвитку	Економічного розвитку
	Аграрної та земельної політики
	Національної безпеки, оборони та розвідки
Економічного розвитку	Гуманітарної та інформаційної політики
	Комітет з питань інтеграції України до Європейського Союзу

 

Ініціатор	Кількість “тестове  зареєстрованих законопроєктів (відсоток від загальної кількості законопроєктів)
Фракція «Слуга народу»	224 (39,6%)
Група «Відновлення України»	107 (18,9%)
Кабінет Міністрів України	101 (17,9%)
Президент України	31   (5,5%)
Фракція «Європейська солідарність»	28   (5%)
Позафракційні	27   (4,8%)
Фракція «Голос»	26   (4,6%)
Фракція «Батьківщина»	12   (2,1%)
Група «Партія «За майбутнє»	4     (0,7%)
Група «Довіра»	3     (0,5%)
Група «Платформа за життя та мир»	2     (0,4%)

 

Назва комітету	Проведено засідань комітету, всього	Проведено засідань комітет, у т.ч. виїзних	Розглянуто питань на засіданнях комітету, всього	Розглянуто питань на засіданнях комітету, у т.ч. з контролю за виконанням законів і постанов	Подано попередніх висновків тестове пояснення до примітки на законопроєкти до головного комітету	Проведено конференцій, семінарів, круглих столів
Комітет з питань аграрної та земельної політики	16	0	43	0	0	85
Комітет з питань антикорупційної політики	16	3	123	0	61	2
Комітет з питань бюджету	17	0	363	18	284	47
Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики	16	2	53	24	4	92
Комітет з питань екологічної політики та природокористування	21	4	66	20	19	18
Комітет з питань економічного розвитку	23	0	98	7	1	33
Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг	13	2	63	9	13	45
Комітет з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування	13	0	38	9	2	20
Комітет з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва	21	0	85	8	0	34
Комітет з питань інтеграції України до Європейського Союзу	20	1	419	10	394	29
Комітет з питань молоді і спорту	10	0	53	5	21	18
Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки	47	0	111	5	2	33
Комітет з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування	13	0	49	1	3	33
Комітет з питань освіти, науки та інновацій	11	0	63	5	18	30
Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин	12	0	48	5	12	88
Комітет з питань правової політики	12	0	54	0	0	1
Комітет з питань правоохоронної діяльності	18	1	60	8	0	65
Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України	17	0	67	5	15	0
Комітет з питань свободи слова	13	1	96	18	16	18
Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів	10	0	61	4	5	14
Комітет з питань транспорту та інфраструктури	7	0	27	13	0	46
Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики	22	0	69	8	1	28
Комітет з питань цифрової трансформації	13	0	87	6	63	53
Усього:	381	14	2196	188	934	832

Мовою цифр

Станом на 24 червня в місцевих судах працюють 3592 судді (за визначеної кількості в 5035 посад). В апеляційних судах — 650 суддів (за визначеної кількості в 1357 посад). Тобто вакантними є 29% посад у першій інстанції та 52% — у другій. В апеляційних загальних судах ситуація ще критичніша, там вакантними є 62% посад.

Нагадаємо, що нещодавно Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) завершила конкурс на 560 посад суддів у місцевих судах. Однак рекомендації отримали лише 390 кандидатів. Також ВККС розпочала конкурс на 550 посад суддів в апеляційних судах, а наприкінці року обіцяє оголосити ще один конкурс до місцевих судів на рекордну кількість у 1000+ посад суддів.

Вважається, що хоча конкурси (найімовірніше) відбуватимуться близько двох років, однак 2027 року кадровий голод у судах переважно буде подолано, а основну кількість вакансій заповнено. Система при цьому отримає певну кількість професіоналів з-поза її меж: адвокатів, науковців — у апеляції, юристів і адвокатів — у першу інстанцію. Але чи це так?

Нова судова мапа

Щоб відповісти на це запитання, треба знати, якої кількості судів і суддів насправді потребує Україна.

Війна змінила все, зокрема й у судах: частину з них довелося закрити (70+ судів), а суддів відрядити здійснювати правосуддя в інші суди (500+ осіб); у всіх інстанціях і юрисдикціях з’явилися нові категорії судових справ (воєнні злочини, військові злочини, компенсації втраченого майна, соціальне забезпечення військовослужбовців тощо); чимало приміщень було зруйновано або частково пошкоджено (15 і 116 приміщень відповідно).

За останні два з половиною роки відбулася широка міграція населення між регіонами, до того ж чимало українців виїхали за межі країни. З урахуванням цього ніхто не береться чітко сказати, а скільки ж судів та суддів і в яких саме регіонах нам насправді потрібно. Розгорнутої аналітики цих процесів теж, на жаль, немає.

Погіршує ситуацію й той факт, що до початку повномасштабного вторгнення Україна не спромоглася розробити й затвердити нову мапу судів, яка б відповідала новому адміністративно-територіальному устрою, що діє з грудня 2020 року. Тож наразі навіть суди, які працюють, не відповідають своїм районам, а назви більш як 50 судів досі радянські. «Ленінський районний суд міста Кіровограда» звучить як знущання, правда ж?

Здавалося б, як таке можливо на одинадцятому році війни? А отак: реформа місцевих судів 2017 року, що передбачала їх укрупнення (й перейменування з радянських назв) і мала б бути реалізована в 2019–2020 роках, залишилася реформою на папері. А нової актуальної мапи за чотири роки так і не було затверджено.

І хоча є певні напрацювання, під час війни навіть у найвіддаленішій від фронту Закарпатській області наразі не можуть запустити розроблений із допомогою наших європейських партнерів пілотний проєкт із укрупнення судів. Мовляв, ми ж не знаємо, скільки людей проживатиме там після війни.

Це зрозумілий аргумент, але він консервує ситуацію на невизначений термін і гальмує «головну реформу країни». Адже спрямовує нові конкурси до місцевих судів хибним шляхом: якщо у 2026–2027 роках призначити суддів до «старих» місцевих судів, то потім іще кілька років можуть тривати процедури переведення цих суддів до нових.

То що ж робити?

У Верховному суді наполягають на якнайшвидшому розробленні й затвердженні нової судової мапи, наголошуючи: навіть якщо зараз укрупнити суди «на папері», без реального переміщення суддів між приміщеннями, це однаково буде кроком уперед, адже значно зменшить кількість випадків процесуальної передачі судових справ між маленькими судами. А кількість суддів після перемоги можна буде врегулювати додатково, й уже під них будувати нові приміщення в районах, де бракуватиме наявних.

Значною також є проблема з істотною нерівномірністю навантаження, яку мають судді в різних судах. Іноді воно відрізняється більш як удесятеро, й тоді кожен суддя такого суду працює за трьох, п’ятьох і навіть сімох суддів. За рівної зарплати та з однаковою кількістю помічників і секретарів судових засідань.

А загалом судова система розглядає 4,5 мільйона справ і матеріалів на рік (дані за 2023 рік). І коли це робиться руками 4,5 тисячі суддів, не всі витримують таке навантаження. Тільки минулого тижня звільнили десятьох осіб: вісьмох — у відставку, а ще двох — через низьку кваліфікацію та недоброчесну поведінку в межах процедур очищення судової влади.

Ще одним важливим питанням є доцільність розгляду судами всіх тих справ, які наразі віднесено до їхньої підсудності. Справи про торгівлю молоком чи яблуками на ринку без відповідного дозволу точно мають розглядати суди?

А без упорядкування питань підсудності та кількості судів і суддів неможливо буде вирішити питання з навантаженням, а отже, і з якістю правосуддя, адже надмірна кількість справ упливає й на строки їх розгляду, і на якість судового рішення.

На сьогодні питаннями нової мапи опікуються Рада суддів України та Комітет ВРУ з питань правової політики. Однак після внесення змін до Конституції України 2016 року (та з урахуванням рекомендацій Венеційської комісії, наданих щодо цих змін) «суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом», проєкт якого вносить на розгляд парламенту президент України.

Тож м’яч, безперечно, на полі офісу президента, який і має вирішити, коли робити цей крок: чи зараз затвердити нову мапу хоча б для регіонів, де не ведуться бойові дії, чи залишити все на «після війни».

«Вічні» голови судів

Та питання не лише в судовій мапі. Реформа гальмується й через дії значної кількості голів місцевих та апеляційних судів.

Річ у тім, що в межах реформи 2014–2018 років було встановлено нові правила строків перебування голів судів на їхніх посадах. З 2016 року суддя може обіймати посаду голови суду не більш як шість років поспіль (два строки по три роки). Це було зроблено, зокрема, в межах боротьби з корупцією в судах, а також для зменшення впливу голів судів на суддів і працівників апаратів та зменшення корупційних ризиків від такого впливу.

Нові правила не влаштували більшість голів, адже ті звикли десятиліттями правити судами. Тому майже відразу ж було вигадано декілька способів для обходу цих правил, якими більшість голів судів досить успішно користується. І цей складник судової реформи загальмував.

Так, голова Київського апеляційного суду Ярослав Головачов (це той суд, де пів року тому на корупції затримали відразу чотирьох суддів) за три місяці до закінчення граничного строку перебування на посаді достроково склав повноваження. Головою суду на два тижні обрали іншого суддю, а за два тижні Головачов повернувся на свою посаду й розпочав новий шестирічний строк.

Чи судді київської апеляції не розуміють, що це додаткові корупційні ризики? Чудово розуміють. Та ще й у суді, де судді серед білого дня носять одне одному хабарі, загорнуті в упаковку з-під кави чи заховані в пляшку з коньяком.

Чому ж вони так роблять? Може, тому що Ярослав Головачов — талановитий керівник і чудовий менеджер. А може, тому що він дозволяє їм безперешкодно носити одне одному «каву» та «шоколадки».

Історія з «третім строком» сталась і в Галицькому райсуді Львова, однак тут знайшлася суддя (Катерина Котельва), яка у ФБ розповіла її: «Щойно збори суддів обрали головою Галицького районного суду м. Львова Волоско Ірину Романівну на третій строк поспіль. Я голосувала «проти» затвердження рішення зборів».

Ще одна схожа історія — обрання на третій строк голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області. Тут, щоправда, є нюанс: суд протягом певного часу не працював, однак його керівником є та сама особа (Олена Філь), що й до тимчасового закриття суду. Частина суддів була проти такого призначення, але кого цікавить думка меншості?

Не менш кричущий випадок стався в Господарському суді Чернівецької області. Там голова суду Олег Проскурняк, за словами суддів цього суду, отримав посаду в обмін на звільнення вагітної керівниці апарату. З цією історією вже рік розбираються суди трьох інстанцій і двох юрисдикцій, бо звільнена керівниця апарату намагається не лише поновитися на посаді, а й визнати батьком своєї дитини одного із суддів цього суду (Володимира Байталюка). Тобто збори суддів дозволили голові суду зберегти посаду за те, що він «підчистив бруд» за одним із суддів. Більше схоже на середньовіччя й часи інквізиції, а не на країну, яка намагається стати частиною ЄС і НАТО.

Рада суддів України кілька років тому навіть «підіграла» головам судів і фактично легалізувала всі їхні схеми. У Верховному суді ж, навпаки, вважають, що жодних третіх строків бути не може. Голова ВС Станіслав Кравченко на наше прохання прокоментувати «третій строк голів судів» зазначив: «Верховний суд не сприймає й не толерує таких дій голів судів і зборів суддів. Якщо ми прагнемо розвитку судової влади, ротації осіб, які обіймають адміністративні посади, мають відбуватися з дотриманням загальної логіки судової реформи».

Водночас у ВС додають, що проблема має й інший складник — не завжди є ким замінити голову суду, в якого спливає другий строк, адже хороший суддя й хороший менеджер — геть не тотожні поняття.

Очевидно, що наявна ситуація потребує негайного втручання законодавця й чіткішого визначення в законі правил ротацій голів судів. Якщо більшість суддів у Україні досі не розуміє, що закон — не інструкція на пошті, яка каже «так роби, а так не роби», то доведеться таки внести до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чітку норму й щодо кількості років перебування на адміністративних посадах, й щодо кількості років «відпочинку» від них, урахувавши при цьому й попередні роки керування судом.

Потребує уваги й питання лідерства в судовій владі, а також відповідного навчання (цим питанням ми присвятимо окремий матеріал, адже судова реформа майже не торкнулася Національної школи суддів України).

Прифронтові суди

Аналіз роботи місцевих та апеляційних судів був би неповним без опису умов роботи судів у прифронтових регіонах. 2022 року підсудність справ частини судів було змінено, а суддів переведено в усі куточки України. Нині поблизу лінії зіткнення працює частина судів Донецької, Херсонської, Запорізької та Харківської областей.

Найскладнішою є ситуація в Донецькій області. Приміщення частини судів, які працюють, зруйновані, тому судді переїхали до «сусідів». Так, у приміщенні вже згаданого Красноармійського суду працюють також судді з Димитровського міськсуду Донецької області.

Декілька судів працюють у дистанційному режимі. Водночас немає жодних критеріїв, які б визначали, коли суд має змінити підсудність, а коли й далі працювати дистанційно чи у звичайному режимі.

Ситуація ускладнюється відсутністю не лише світла, а й води, адже в Покровську, Селидовому та Кураховому вода є лише два дні на тиждень, і то по годинах. Як судам за таких умов пережити зиму, взагалі невідомо.

Судді намагаються отримати відрядження до інших, спокійніших регіонів, однак у більшості випадків ВККС відмовляє в переведеннях, посилаючись на прохання Верховного суду «не чіпати цих суддів».

Ми запитали Верховний суд, із чим пов’язане таке прохання. Невже судді з прифронтових регіонів не заслуговують на покращення умов життя та праці? У ВС пояснюють, що до них регулярно звертаються прокурори, представники правоохоронних органів і адвокати з проханнями не закривати прифронтові суди.

От і виходить, що статус у суддів єдиний, зарплати — однакові, а умови — абсолютно різні. Це, звісно, впливає на бажання людей із цих регіонів працювати на своїх посадах.

Урегулювати питання роботи судів у прифронтових регіонах — давно на часі. Спроби зробити це були ще 2022 року, однак Верховна Рада відмовляється голосувати за дистанційний режим роботи судів, мотивуючи це тим, що парламент не працює онлайн. Однак ідеться саме про райони, наближені до лінії зіткнення. І щось непомітно, щоб парламент проводив свої засідання десь у тих регіонах.

Потребує уваги також той факт, що судді та працівники апаратів судів із прифронтових регіонів не отримують додаткових виплат за роботу у важких умовах, тоді як частина представників інших держорганів має такі надбавки.

Замість висновків

• Чому важливо врегулювати володіння зброєю?

  Україна займає перші позиції серед країн Європи у співвідношенні нелегальної зброї до легально зареєстрованої. Аналітики Small Arms Survey вказують цифру у 9,9 одиниць цивільної вогнепальної зброї на 100 осіб для 2018 року. Масштаб проблеми зріс суттєво, якщо поглянути на динаміку: у 2007 році цей показник становив 6,6 одиниць зброї на 100 осіб.

  Крім того, враховуючи початок повномасштабної війни з росією, кількість зброї на руках українців лише збільшилась. Цьому сприяла низка факторів:

  1. незадовго до війни і в перші дні російського вторгнення суттєво збільшився попит на придбання вогнепальної зброї;
  2. лише публічно відрапортована видача зброї Міністерством внутрішніх справ та Міноборони для Територіальної оборони становила 25 тисяч одиниць;
  3. за таких умов проконтролювати потоки зброї стало складніше, а тому не слід виключати потрапляння зброї на чорні ринки.
• Спроби законодавчого врегулювання володіння зброєю

  Лише проєкт закону № 5708 «Про право на цивільну вогнепальну зброю» від 25 червня 2021 року було прийнято за основу напередодні повномасштабного вторгнення. Відповідно до тексту пояснювальної записки, завданням законопроєкту є «посилення дотримання режиму законності в питаннях визначення правового режиму власності на зброю». Тож цей проєкт спрямований на врегулювання:

  • визначення умов та порядку отримання документів про право власності на цивільну вогнепальну зброю;
  • здійснення класифікації цивільної вогнепальної зброї;
  • розробку порядку створення та ведення Єдиного державного реєстру цивільної вогнепальної зброї;
  • врегулювання порядку отримання права на цивільну вогнепальну зброю та боєприпаси з урахуванням встановлених законом обмежень;
  • визначення прав і обов’язків власників цивільної вогнепальної зброї;
  • заборона цивільному населенню використовувати окремі види вогнепальної зброї тощо.

  Проєкт закону передбачає, що держателем Єдиного державного реєстру цивільної зброї буде визначено Міністерство внутрішніх справ України, яке на сьогодні уже веде подібні обліки. Попри те, що альтернативний варіант (проєкт закону № 5708-1) пропонує, аби цей Реєстр перебував у віданні Міністерства юстиції, орган відмовився бути його держателем і запропонував залишити підпорядкування реєстру МВС України. Однак така норма законопроєкту і позиція Мін’юсту сприяють «монополізації» інструментів впливу в руках МВС. Тож щоб уникнути ризиків, варто розділити повноваження у сфері регулювання обігу зброї між різними державними органами.

• Як війна змінила ставлення українців до зброї?

  До початку повномасштабного вторгнення більшість українців не підтримувала вільне володіння зброєю. Про це свідчать опитування, які проводилися в різний час. Наприклад, за результатами опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, у 2015 році близько 70% громадян не підтримували лібералізацію обігу зброї, і лише 11% підтримували. Ця тенденція тривалий час практично не змінювалася: опитування 2021 року Research & Branding Group так само засвідчило, що 73% українців не вірили, що зброя допоможе підвищити їхню особисту безпеку.

  Проте повномасштабне вторгнення змінило налаштування українців до зброї. У травні 2022 року Соціологічна група «Рейтинг» оприлюднила результати опитування, яке засвідчило, що під час війни кількість громадян, які підтримують надання цивільному населенню права на володіння вогнепальною зброєю, зросла вдвічі. Ініціативу легалізації зброї підтримують 58% учасників опитування, не підтримують 39%. Таким чином, вперше за історію дослідження цього питання кількість прихильників ідеї перевищила кількість противників (у 2018-2021 підтримували таку ідею близько чверті, не підтримували більше 70%).

Нині Україна — в активній фазі реформування судів першої та апеляційної інстанцій. Ланка апеляцій не поповнювалася новими кадрами більш як десять років, ланка першої інстанції ще не сягнула критичного рівня оновлення, який не дозволив би їй відкочуватися назад. Саме тому спротив реформуванню на цих рівнях наразі є найвищим, а випадки корупції — на жаль, непоодинокими.

Конкурс до апеляційних судів, який ВККС розпочала минулого року, наступного року має завершитися призначенням 500+ нових суддів. Конкурс до місцевих судів, який ВККС планує оголосити наприкінці цього року, завершиться, ймовірно, у 2026–2027 роках призначенням 1000+ нових суддів.

Вони, безумовно, змінять ландшафт українського правосуддя. Однак нові судді приходитимуть у суди, де роками правлять «старі» голови (з усіма наявними схемами, позапроцесуальним спілкуванням зі сторонами справ (кейс голови Полтавського апеляційного суду Сергія Гальонкіна), «телефонним правом» та іншими атрибутами «старої» системи).

Тож нової якості судочинства, нового світогляду та істотного зниження корупційних ризиків можемо не побачити навіть із появою в судах нових суддів, які прийдуть на старі правила й не матимуть змоги щось змінити впродовж іще щонайменше п’ятьох років.

Це вже зараз ставить перед Україною суперважливе завдання: вирішити питання із царюванням «старих» голів судів і позбутися монополій на рівні всіх апеляційних судів, які активно пручаються новим правилам і намагаються забетонувати ситуацію на роки. Що, звісно ж, перешкоджає й ефективній боротьбі з корупцією в судовій владі.

Тож судова реформа завершиться в Україні лише тоді, коли судді, які найкраще розуміють закони, першими виконуватимуть їх і ставитимуть свої повноваження на службу суспільству, а не політичній владі, олігархам або ж власним корисливим інтересам. Але доти всередині судової влади доведеться виграти ще не одну війну.

Добір кадрів на зайняття посад державної служби, відповідно до вимог Закону України «Про державну службу», здійснюється шляхом обов’язкового проведення конкурсу. Проте з травня 2022 року з міркувань безпеки конкурси на зайняття посад державної служби тимчасово припинені. Подібна практика застосовувалась і під час пандемії COVID-19.

В результаті за три роки воєнних дій добір кандидатів на посади державної служби здійснюється із застосуванням непрозорих прямих призначень, що призводить до ризику втрати можливостей залучення професійних фахівців на посади державної служби, підриває професіоналізм та стабільність державної служби. Цей факт підтверджує також Європейська комісія у Звіті в межах Пакета розширення Європейського Союзу 2024 року. Через припинення конкурсного відбору оцінити рівень виконання індикатора Стратегії щодо середньої кількості кандидатів на посади державної служби на сьогодні не вбачається можливим.

Експерти та міжнародні партнери неодноразово закликали відновити конкурсний відбір на посади державної служби з урахуванням збереження безпекових умов. Адже, за інформацією Голови НАДС Наталії Алюшиної, наявні всі технічні та організаційні можливості для відновлення конкурсів на держслужбу під час воєнного стану. Щобільше, окремі державні органи, що мають спеціальний статус, зокрема НАБУ, вже відновили процедуру призначення осіб за підсумками проведеного конкурсу. Питання відновлення конкурсного відбору є фактично першим кроком, або навіть передумовою, реформування конкурсного відбору.

Аналіз результатів впровадження реформи конкурсного відбору показує, що вона так і «не зрушилась з місця», а основні завдання щодо конкурсу та відбору цього напряму Стратегії практично не реалізовані, зокрема:

1. Не оновлено процедуру відбору на посади державної служби, не впроваджено механізм призначення держслужбовців на вищу посаду у порядку кар’єрного просування. Для удосконалення порядку вступу, проходження, припинення державної служби у 2021 році був розроблений та зареєстрований законопроєкт № 6496, який так і не був розглянутий на засіданні Парламенту та у вересні 2024 року – відкликаний. Наразі розробляються нові зміни до законодавства щодо удосконалення порядку вступу, проходження та звільнення з державної служби, які мають запрацювати у третьому кварталі 2025 року відповідно до Плану Ukraine Facility.
2. Суттєво не змінився формат роботи Комісії з питань вищого корпусу державної служби, хоча Стратегією передбачено модернізувати її роботу з метою забезпечення професіоналізації. Крім того, у складі Комісії, затвердженого розпорядженням Уряду № 1006, всупереч регламентованим завданням Стратегії не забезпечено гендерного представлення членів Комісії.
3. Не відновлено процедуру конкурсного відбору з урахуванням безпекових умов. З плином часу зростає кількість державних службовців, які призначені без конкурсу та працюють на тимчасових (строкових) посадах. Відтягнення термінів їх проведення може призвести до того, що державні органи будуть неспроможні забезпечити організацію конкурсів на всі необхідні посади в обмежений строк. Так, за даними медіа з посиланням на інформацію НАДС, у 2022-2023 роках кількість призначених державних службовців без конкурсного відбору становить 49,9 тис. осіб. Очевидно, що за підсумками 2024 року кількість таких осіб буде значно більшою.
4. Посилюється тенденція плинності кадрів за всіма категоріями посад та в цілому відтік кадрів з державної служби. У 2023 році показники плинності кадрів не досягнуті та є досить високими, зокрема за посадами категорій «А» – 29%, «Б» – 20%, «В» – 27%. Хоча у 2022 році плинність кадрів була значно нижчою: за категоріями «А» – 24%, «Б» – 14%, «В» – 20%. З початку повномасштабного вторгнення призначено на посади 82,7 тис. осіб, а звільнено 93,7 тис.осіб З 24.02.2022 по 01.10.2024 призначено на посади державної служби 82,7 тис. осіб, з яких у 2022 році – 20,3 тис. осіб, у 2023 році – 36,2 тис. осіб, протягом 9 місяців 2024 року – 26,2 тис. осіб. За цей же період звільнено 93,7 тис.осіб, з яких у 2022 році – 25,6 тис.осіб, у 2023 році – 40,2 тис.осіб, протягом 9 місяців 2024 року – 27,9 тис.осіб. . Ситуація погіршується ще й тим, що штатна та фактична кількість державних службовців, а також кількість вакантних посад щороку невпинно скорочується Кількість штатних посад у 2022 році складає 207 140 од., у 2023 році – 206 151 од., у 2024 році (станом на 01.10.2024) – 196 696 од. . Це загрожує втратою інституційної пам’яті державної служби, держави як конкурентного роботодавця та довіри до системи державного управління в цілому. Так, за результатами всеукраїнського опитування зацікавленість вступити на державну службу у 2023 році відносно 2021 року знизилась з 20% до 16%. Натомість сприйняття громадськістю системи державного управління у 2023 році, навпаки, зросло до 30% порівняно із 2021 роком (8%).
5. Не створено умов щодо збалансованого представництва жінок та чоловіків на різних посадах державної служби. Усунення гендерного дисбалансу потребує насамперед відповідних законодавчих змін, зокрема удосконалення гендерного підходу у бюджетному процесі. Крім того, нагальним є вжиття заходів з мотивування  жінок до участі у конкурсах на зайняття посад державної служби категорії «А». Відтак за підсумками третього кварталу 2024 року на посадах державної служби працює 75,5% жінок Частка жінок на посадах державної служби за підсумками третього кварталу 2024 року становить 75,5%, що розраховано як співвідношення кількості жінок (119 089 осіб) до фактичної кількості державних службовців (157 719 осіб). , зокрема на посадах категорії «А» – 29,5%, категорії «Б» – 66,3%, категорії «В» – 78,6%. Така тенденція гендерного дисбалансу зберігається останні декілька років.
6. У рамках комунікаційних заходів Стратегії щодо відбору на державну службу НАДС щороку проводиться комунікаційна компанія щодо популяризації державної служби «Промодень на державній службі». У 2024 році захід зібрав офлайн більше ніж 100 молодих людей.

Кадровий резерв на посади державної служби

З 3 липня 2023 року сформовано та запущено кадровий резерв на посади державної служби, наповнення та використання якого здійснюється із застосуванням автоматизованої інформаційно-комунікаційної системи. Станом на 8 листопада 2024 року до резерву включено 2721 особу із 2935 зареєстрованих кандидатів, з яких 56% – чоловіки. Найбільш актуальним напрямом роботи обирають адміністративне керівництво (49,7%), а найбільш пріоритетним регіоном для роботи є АР Крим (75,5%). Впровадження резерву допоможе швидко відновити нормальну життєдіяльність на територіях після їх деокупації, забезпечити належну роботу державних органів у деокупованих громадах.

Державна служба для ветеранів та ветеранок

Кількість державних службовців, які служать в ЗСУ, щороку зростає, зокрема станом на 01.10.2024 на службі перебувало 4 244 державні службовці На службі в ЗСУ у 2022 році перебувало 3 637 осіб, у 2023 році – 4 138 осіб, станом на 01.10.2024 – 4 244 особи . Повернення ветеранів до мирного життя потребує створення умов інклюзії в органах публічної влади, впровадження програм перекваліфікації, допомоги у працевлаштуванні. Саме з метою залучення ветеранів на державну службу впроваджено е-Карту вакансій державної служби та органів місцевого самоврядування для ветеранів та ветеранок, яка забезпечує пряму комунікацію з роботодавцями. Станом на 10.12.2024 в е-Карті запропоновано 359 вакансій для ветеранів, з яких 138 вакансій державної служби, 202 вакансії в органах місцевого самоврядування та 19 вакансій у військових адміністраціях.

Так, станом на серпень 2024 року лише у Мінветеранів більше ніж 17% штатних посад займали ветерани та ветеранки, члени їхніх родин і сімей загиблих, активних військовослужбовців, колишні військовополонені.